 Напередодні
чергової річниці української Конституції стартував новий політичний
конституційний процес у державі. 20 червня відбулося перше засідання
Конституційної асамблеї за участі президента В.Януковича.
Зібралися ритуально. Щоб познайомитися. І почути напутнє слово
очільника держави. Правда, провідні опозиційні партії своїх членів до
КА не надіслали і мотивували це таким чином: «Ми не збиралися і не
збираємося брати участь у так званій Конституційній асамблеї. Чому
називаємо її «так званою», бо справжня Конституційна асамблея – це
установчий орган, куди обирають людей, а не призначають в Адміністрації
Президента.
У свій час два попередні президенти в останні роки свого перебування
на посаді вже намагалися змінити Конституцію. Чому зараз В.Янукович
вирішив змінити Конституцію, тому що він прекрасно розуміє, що у нього
немає жодних шансів обратися на другий термін. Тому сьогодні йому треба
спільно з дорадчим органом при собі створити всі умови, щоби змінити
Конституцію і забезпечити збереження влади бодай на другий термін.
Опозиція завжди захищала конституційне право парламенту змінювати
Конституцію. У парламенту вже забрали право реально змінювати бюджет,
призначати кадри тощо. І тепер намагаються забрати право змінювати
Конституцію. Позиція опозиційних фракцій проста: ми за демократичну,
європейську, українську Конституцію, але змінювати її повинен парламент,
а ухвалюватися вона повинна в інтересах України та українського народу,
а не в інтересах Віктора Януковича і його оточення.
Чому ж опозиція не хоче грати на політичному майданчику Президента і
які загрози для суспільства вбачає у розгортанні процесу створення нової
Конституції?
Знову видозмінений Основний закон масово й безапеляційно порушується
владою, особливо в частинах прав і свобод людини та соціальних
гарантій. Сама Конституція у нас перманентно виступає як технологічний
інструмент різних політугруповань, який вони намагаються періодично
«переплавляти» й трансформувати — для максимальної комфортності й
«довічності» свого буття при владі.
Партія влади на чолі з В.Януковичем вчергове «завагітніла» новою
ідеєю, що полягає у створенні нової української Конституції. Сьогодні .
ніхто з його ініціаторів так і не пояснив народові, чим же саме є аж
такою поганою й неадекватною європейським стандартам чинна Конституція
та яким чином планують створювати й приймати новий конституційний
«реліз». Особливо враховуючи той факт, що недавно
«парламентсько-президентську» Конституцію зразка 2004 року вже змінили.
Отже, наразі маємо абсолютний брак хоча б найменш зримих концептуальних
підходів до змістовної частини процесу. Таке собі замкнуте коло без
жодних логічних складових: Конституцію треба міняти, бо вона погана;
Конституція погана, отже, її треба міняти.
Комізм ситуації для «конституційних революціонерів» з ПР підсилюється
ще й тим, що нині жодному з юридичної обслуги Президента достоту
невідомо, а який же варіант Конституції буде вигідний В.Януковичу для
консервації його одноособової влади через три роки?
Ні в кого з топ-владних ініціаторів конституційних змін немає
чіткого бачення щодо того, яким саме чином ці ефемерні трансформації й
маніпуляції з Конституцією проштовхувати та як їх приймати: чи на такому
собі «курултаї» по-донецьки, себто на Конституційній асамблеї, чи в
парламенті, а чи постатейно на загальноукраїнському референдумі. Чи ж,
може, прямо на Венеціанській комісії або в самому Європарламенті? Хоча є
ще один, найпростіший шлях: визнати Конституційним судом
Конституцію-1996 нелегітимною (під приводом, скажімо, того, що її було
прийнято вночі). Виглядає абсурдним? Принаймні не менше за всю решту
сукупних маніпуляцій юристів Януковича з Конституцією та українськими
законами за останні два роки, що знаменували собою народження нової
галузі у світовій юриспруденції — «регіонального права».
У президента Л.Кучми у свій час «не спрацювала» національна ідея.
Президентові В.Ющенку завадила помістити всіх «бандитів у тюрми» (котрі
нині знову опинилися при верховній владі не без його «патріотичного»
сприяння) конституційна реформа імені соціаліста О.Мороза. У
В.Януковича сьогодні «не працює» сама Конституція. Точніше кажучи, у
останнього їх уже «не спрацювало» дві: одна — зразка кінця 2004-го, яку
субпідрядний Конституційний суд самотужки , ігноруючи парламент і чітко
прописану в самій Конституції процедуру, відмінив; друга ж — стара
кучмівська, яку той же КС, отримавши відповідний сигнал з Банкової,
заледь не магічним євангельським чином реанімував.
Чи ж можна, скажімо, уявити схожі, даруйте, політично-конституційні
проституювання на кшталт українських (за яких ставлення до чинної
Конституції прямо залежне від місця розташування «п’ятої точки»
конкретного політика) у США, де текст Конституції з усього 7(!) статтями
є автентичним ось уже протягом аж 224 років, а 27 поправок у жодному
разі не змінювали її засадничої суті?
Політична послідовність українським політикам не властива, тож
цілком логічно можна зробити висновок, що «апогей реформ» (як
охарактеризував В.Янукович новий конституційний процес) є насправді
черговою політико-правовою технологією в стилі «регіоналів». А зовсім не
нагальною необхідністю нинішнього «історичного моменту». Жоден з
фігурантів майбутнього конституційного процесу так допоки чітко не
окреслив і не озвучив: а навіщо, власне, потрібна народові «принципово
нова» Конституція? Які забезпечувальні гарантії, преференції й активи
надасть її чинність українському суспільству, котре влада вчергове
зачинає баламутити політичними казками й феєріями про неминучість,
кращість та веселість «регіональних» конституційних змін?
І ще один суттєвий аспект: якби влада В.Януковича дійсно переймалася
забезпеченням конституційних прав громадян, то вже давно б ініціювала та
втілила законодавчі зміни, завдяки яким Конституція почала б працювати
принаймні в частині її норм. Як-от: впровадження суду присяжних в
українське судочинство; зміна карально-репресивної по суті
Генпрокуратури, цілковито підрядної нині Президентові, на незалежний
орган захисту конституційних прав і свобод людини й громадянина — без
атавістичних повноважень загального нагляду, ведення попереднього
слідства, без військово-ієрархічної структури; конституційне
забезпечення шляхом глибокої реформи реального місцевого самоврядування,
а не його нинішнього жалюгідної подоби у вигляді корупційних
президентських намісників (ефективність роботи яких вимірюється
переважно забезпеченням потрібних відсотків на виборах президентові та
його камарильї) і так далі. Перелік можна продовжувати.
Та хіба все це потрібно владі вгодованих бюрократів і олігархів,
котрі звикли йти шляхом найменших зусиль і карколомно збагачуватися
буквально з повітря? Котрі, замість підвищувати врожайність з гектара,
розорюють річкові береги й вирубують ліси, а відтак — ініціюють продаж
українських чорноземів за копійки та з молотка? Які, замість вкладати з
кіпрських офшорів кошти на модернізацію підприємств та енергозбереження,
виканючують у Росії знижки на газ, віддають їй тисячі гектарів
кримської землі, Севастополь, українську ГТС, авіапром і врешті-решт вже
не проти того, щоб штовхнути Україну в Митний Союз та в цупкі
російсько-«братні» обійми? Котрі, замість створювати нові робочі місця й
людсько-цивілізовані регулятивні умови для ведення малого бізнесу,
підвищують пенсійний вік для жінок, трудовий стаж для всіх, обрізають і
без того жебрацькі пенсії, називаючи це «пенсійною реформою»? І які,
замість виконувати й вдосконалювати чинну Конституцію, придумують нову
глобальну аферу під назвою «конституційний процес»?
Сьогодні для більшості українців вже є очевидним наступне. Вся
сукупна «філософія» й логіка «донецьких реформ» прозоро окреслює
генеральну напрямну влади — створити таку державу, у якій весь
економічний тягар і вся відповідальність перед законом лежатиме на
більшості зжебрачених українців. Натомість максимальні зиски та
преференції від нового устрою отримуватиме жалюгідна купка
владно-олігархічного «бомонду», що на очах упосліджених мільйонів
громадян де-факто перетворюється на одноосібних власників держави й
супервайзерів усіх фінансових — бюджетних і приватних — потоків. При
цьому стаючи, по суті, кастою недоторканних, на яких ані Конституція,
ані українські закони жодним чином не поширюються.
Також виокремлюється іще одна мотивація «регіонального» режиму в
продукуванні нової Конституції, а саме — легітимізувати в Основному
законі безвідповідальність держави в тих сферах, де вона вже тривалий
час не виконує свої конституційні зобов’язання. І насамперед — у
соціальній. Тобто хірургічно та безжально вирізати ці гарантії, немов
непотрібні придатки. Скажімо, на терені безоплатних медицини та освіти, в
частині конституційної заборони щодо скорочення мережі державних і
комунальних медичних закладів (що нині масово здійснюється по всій
«регіональній» Україні під цинічно-драконівським гаслом «оптимізації»),
права «на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає
достатнє харчування, одяг, житло», права на безоплатну правову допомогу
тощо. Цей мотив новоявлених конституційних «креативщиків» нині активно
обкатується та випробовується, скажімо, у трудовому законодавстві,
владні зміни до якого призведуть до узаконення рабсько-безправного стану
найманих працівників і до легітимного створення «держав у державі» на
місці й без того всесильних олігархічних корпорацій. Схожі наміри
«регіональної» влади можемо спостерегати й на терені так званої
земельної реформи, реалізація якої в нинішніх умовах неминуче призведе
до скупки за безцінь усіх українських чорноземів латифундистами,
близькими до першого «тіла» держави, і тотальної пролетаризації
сільського населення.
Намір створити нову Конституцію оголює, на наш погляд, як мінімум
три приховані мотивації влади: по-перше, перемикання уваги суспільства з
соціально-економічних проблем, які фатально загострюються внаслідок
одіозних «регіональних реформ»; по-друге (в залежності від величини
політичних шансів В.Януковича ближче до 2015 року втриматися на
політичному Олімпі чи потерпіти цілком передбачуваний крах), закріплення
в новій Конституції комфортнішого та прийнятнішого для себе правового
статус-кво: чи це буде суто парламентська республіка, а чи довічно
династична неконституційна монархія. І, нарешті, останнє, проте
найголовніше: завуальована легітимізація антинародного й антисоціального
характеру держави.
Сергій ЗАПОРОЖАН
http://www.pravda-kr.com.ua/articles/article.php?id=454 |