Субота, 18.11.2017, 13:14
Україна степова +
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мои статьи [1179]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наше опитування
Оцените мой сайт
Всього відповідей: 117
 Каталог статей
Головна » Статті » Мои статьи

Навіщо «регіоналам» нова Конституція?

Напередодні чергової річниці української Конституції стартував новий політичний конституційний процес у державі. 20 червня відбулося перше засідання Конституційної асамблеї за участі президента В.Януковича.

Зібралися ритуально. Щоб познайомитися. І почути напутнє слово очільника держави. Правда, провідні опозиційні партії своїх членів до КА не надіслали і мотивували це таким чином: «Ми не збиралися і не збираємося брати участь у так званій Конституційній асамблеї. Чому називаємо її «так званою», бо справжня Конституційна асамблея – це установчий орган, куди обирають людей, а не призначають в Адміністрації Президента.

У свій час два попередні президенти в останні роки свого перебування на посаді вже намагалися змінити Конституцію. Чому зараз В.Янукович вирішив змінити Конституцію, тому що він прекрасно розуміє, що у нього немає жодних шансів обратися на другий термін. Тому сьогодні йому треба спільно з дорадчим органом при собі створити всі умови, щоби змінити Конституцію і забезпечити збереження влади бодай на другий термін.

Опозиція завжди захищала конституційне право парламенту змінювати Конституцію. У парламенту вже забрали право реально змінювати бюджет, призначати кадри тощо. І тепер намагаються забрати право змінювати Конституцію. Позиція опозиційних фракцій проста: ми за демократичну, європейську, українську Конституцію, але змінювати її повинен парламент, а ухвалюватися вона повинна в інтересах України та українського народу, а не в інтересах Віктора Януковича і його оточення.

Чому ж опозиція не хоче грати на політичному майданчику Президента і які загрози для суспільства вбачає у розгортанні процесу створення нової Конституції?

Знову видозмінений Основний закон масово й безапеляційно порушується владою, особливо в частинах прав і свобод людини та соціальних гарантій. Сама Конституція у нас перманентно виступає як технологічний інструмент різних політугруповань, який вони намагаються періодично «переплавляти» й трансформувати — для максимальної комфортності й «довічності» свого буття при владі.

Партія влади на чолі з В.Януковичем вчергове «завагітніла» новою ідеєю, що полягає у створенні нової української Конституції. Сьогодні . ніхто з його ініціаторів так і не пояснив народові, чим же саме є аж такою поганою й неадекватною європейським стандартам чинна Конституція та яким чином планують створювати й приймати новий конституційний «реліз». Особливо враховуючи той факт, що недавно «парламентсько-президентську» Конституцію зразка 2004 року вже змінили. Отже, наразі маємо абсолютний брак хоча б найменш зримих концептуальних підходів до змістовної частини процесу. Таке собі замкнуте коло без жодних логічних складових: Конституцію треба міняти, бо вона погана; Конституція погана, отже, її треба міняти.

Комізм ситуації для «конституційних революціонерів» з ПР підсилюється ще й тим, що нині жодному з юридичної обслуги Президента достоту невідомо, а який же варіант Конституції буде вигідний В.Януковичу для консервації його одноособової влади через три роки?

Ні в кого з топ-владних ініціаторів конституційних змін немає чіткого бачення щодо того, яким саме чином ці ефемерні трансформації й маніпуляції з Конституцією проштовхувати та як їх приймати: чи на такому собі «курултаї» по-донецьки, себто на Конституційній асамблеї, чи в парламенті, а чи постатейно на загальноукраїнському референдумі. Чи ж, може, прямо на Венеціанській комісії або в самому Європарламенті? Хоча є ще один, найпростіший шлях: визнати Конституційним судом Конституцію-1996 нелегітимною (під приводом, скажімо, того, що її було прийнято вночі). Виглядає абсурдним? Принаймні не менше за всю решту сукупних маніпуляцій юристів Януковича з Конституцією та українськими законами за останні два роки, що знаменували собою народження нової галузі у світовій юриспруденції — «регіонального права».

У президента Л.Кучми у свій час «не спрацювала» національна ідея. Президентові В.Ющенку завадила помістити всіх «бандитів у тюрми» (котрі нині знову опинилися при верховній владі не без його «патріотичного» сприяння) конституційна реформа імені соціаліста О.Мороза. У В.Януковича сьогодні «не працює» сама Конституція. Точніше кажучи, у останнього їх уже «не спрацювало» дві: одна — зразка кінця 2004-го, яку субпідрядний Конституційний суд самотужки , ігноруючи парламент і чітко прописану в самій Конституції процедуру, відмінив; друга ж — стара кучмівська, яку той же КС, отримавши відповідний сигнал з Банкової, заледь не магічним євангельським чином реанімував.

Чи ж можна, скажімо, уявити схожі, даруйте, політично-конституційні проституювання на кшталт українських (за яких ставлення до чинної Конституції прямо залежне від місця розташування «п’ятої точки» конкретного політика) у США, де текст Конституції з усього 7(!) статтями є автентичним ось уже протягом аж 224 років, а 27 поправок у жодному разі не змінювали її засадничої суті?

Політична послідовність українським політикам не властива, тож цілком логічно можна зробити висновок, що «апогей реформ» (як охарактеризував В.Янукович новий конституційний процес) є насправді черговою політико-правовою технологією в стилі «регіоналів». А зовсім не нагальною необхідністю нинішнього «історичного моменту». Жоден з фігурантів майбутнього конституційного процесу так допоки чітко не окреслив і не озвучив: а навіщо, власне, потрібна народові «принципово нова» Конституція? Які забезпечувальні гарантії, преференції й активи надасть її чинність українському суспільству, котре влада вчергове зачинає баламутити політичними казками й феєріями про неминучість, кращість та веселість «регіональних» конституційних змін?

І ще один суттєвий аспект: якби влада В.Януковича дійсно переймалася забезпеченням конституційних прав громадян, то вже давно б ініціювала та втілила законодавчі зміни, завдяки яким Конституція почала б працювати принаймні в частині її норм. Як-от: впровадження суду присяжних в українське судочинство; зміна карально-репресивної по суті Генпрокуратури, цілковито підрядної нині Президентові, на незалежний орган захисту конституційних прав і свобод людини й громадянина — без атавістичних повноважень загального нагляду, ведення попереднього слідства, без військово-ієрархічної структури; конституційне забезпечення шляхом глибокої реформи реального місцевого самоврядування, а не його нинішнього жалюгідної подоби у вигляді корупційних президентських намісників (ефективність роботи яких вимірюється переважно забезпеченням потрібних відсотків на виборах президентові та його камарильї) і так далі. Перелік можна продовжувати.

Та хіба все це потрібно владі вгодованих бюрократів і олігархів, котрі звикли йти шляхом найменших зусиль і карколомно збагачуватися буквально з повітря? Котрі, замість підвищувати врожайність з гектара, розорюють річкові береги й вирубують ліси, а відтак — ініціюють продаж українських чорноземів за копійки та з молотка? Які, замість вкладати з кіпрських офшорів кошти на модернізацію підприємств та енергозбереження, виканючують у Росії знижки на газ, віддають їй тисячі гектарів кримської землі, Севастополь, українську ГТС, авіапром і врешті-решт вже не проти того, щоб штовхнути Україну в Митний Союз та в цупкі російсько-«братні» обійми? Котрі, замість створювати нові робочі місця й людсько-цивілізовані регулятивні умови для ведення малого бізнесу, підвищують пенсійний вік для жінок, трудовий стаж для всіх, обрізають і без того жебрацькі пенсії, називаючи це «пенсійною реформою»? І які, замість виконувати й вдосконалювати чинну Конституцію, придумують нову глобальну аферу під назвою «конституційний процес»?

Сьогодні для більшості українців вже є очевидним наступне. Вся сукупна «філософія» й логіка «донецьких реформ» прозоро окреслює генеральну напрямну влади — створити таку державу, у якій весь економічний тягар і вся відповідальність перед законом лежатиме на більшості зжебрачених українців. Натомість максимальні зиски та преференції від нового устрою отримуватиме жалюгідна купка владно-олігархічного «бомонду», що на очах упосліджених мільйонів громадян де-факто перетворюється на одноосібних власників держави й супервайзерів усіх фінансових — бюджетних і приватних — потоків. При цьому стаючи, по суті, кастою недоторканних, на яких ані Конституція, ані українські закони жодним чином не поширюються.

Також виокремлюється іще одна мотивація «регіонального» режиму в продукуванні нової Конституції, а саме — легітимізувати в Основному законі безвідповідальність держави в тих сферах, де вона вже тривалий час не виконує свої конституційні зобов’язання. І насамперед — у соціальній. Тобто хірургічно та безжально вирізати ці гарантії, немов непотрібні придатки. Скажімо, на терені безоплатних медицини та освіти, в частині конституційної заборони щодо скорочення мережі державних і комунальних медичних закладів (що нині масово здійснюється по всій «регіональній» Україні під цинічно-драконівським гаслом «оптимізації»), права «на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло», права на безоплатну правову допомогу тощо. Цей мотив новоявлених конституційних «креативщиків» нині активно обкатується та випробовується, скажімо, у трудовому законодавстві, владні зміни до якого призведуть до узаконення рабсько-безправного стану найманих працівників і до легітимного створення «держав у державі» на місці й без того всесильних олігархічних корпорацій. Схожі наміри «регіональної» влади можемо спостерегати й на терені так званої земельної реформи, реалізація якої в нинішніх умовах неминуче призведе до скупки за безцінь усіх українських чорноземів латифундистами, близькими до першого «тіла» держави, і тотальної пролетаризації сільського населення.

Намір створити нову Конституцію оголює, на наш погляд, як мінімум три приховані мотивації влади: по-перше, перемикання уваги суспільства з соціально-економічних проблем, які фатально загострюються внаслідок одіозних «регіональних реформ»; по-друге (в залежності від величини політичних шансів В.Януковича ближче до 2015 року втриматися на політичному Олімпі чи потерпіти цілком передбачуваний крах), закріплення в новій Конституції комфортнішого та прийнятнішого для себе правового статус-кво: чи це буде суто парламентська республіка, а чи довічно династична неконституційна монархія. І, нарешті, останнє, проте найголовніше: завуальована легітимізація антинародного й антисоціального характеру держави.

Сергій ЗАПОРОЖАН




http://www.pravda-kr.com.ua/articles/article.php?id=454
Категорія: Мои статьи | Додав: graf (04.07.2012)
Переглядів: 133 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Хостинг від uCoz