П`ятниця, 22.09.2017, 03:44
Україна степова +
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мои статьи [1179]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наше опитування
Оцените мой сайт
Всього відповідей: 117
 Каталог статей
Головна » Статті » Мои статьи

Про «совєтську людину», колгоспників та Донбас

Про «совєтську людину», колгоспників та ДонбасНа початку 20-х років ХХ століття на українських теренах ствердився тоталітаризм, принесений на багнетах і спертий на підтримку частини місцевої антиколоніальної інтелігенції. Але будь-який тоталітаризм, починаючись як масовий спалах властиво національного протесту, національного руху, невдовзі перекидається на антинаціональну реконструкцію в ім'я «расових» цінностей та міфології «тотального порятунку світу». Схожим чином, як німці мали перетворитися на арійців, у масі яких розчинилися б австрійці, норвежці, голландці, різноманітні фольксдойчі, і навіть британці, так само українці в міру ствердження комуністичного ладу повинні були зникнути як етнос і як нація (залишивши собі тільки деякі етнографічні визначення), розвинувшись у межах квазінаціональної формації, яка мала б назву «єдиний совєтський народ». І хоча тут «расовий» момент був дещо притлумленішим, ніж у нацистській Німеччині («расовий» варто обов’язково взяти в лапки, оскільки насправді йдеться про «чистоту» походження, визначену на властиво ідеологічних засадах), але все одно йшлося про використання певного імперського міфу, в основу якого був покладений примітивізований й «збільшовизований» міф «великої Росії» та її всесвітньо-історичної місії, а літературною мовою став примітивізований соціолект російської мови. Відтак розвиток української національної спільноти був загальмований, відбувалася активна деукраїнізація населення УРСР шляхом накидання йому зовсім іншої системи цінностей, тобто культури.  
Про «совєтську людину», колгоспників та Донбас

Про формування «совєтської людини» та «нової історичної спільноти» вперше сказав ще Сталін з офіційної трибуни. Проте ще в середині 30-х років Олександр Копиленко в одній з повістей «на молодіжну тематику» проголошує вустами своєї героїні: «Моя національність – совєтська!»

Ідея злиття націй (соціалістичних) в «нову історичну спільноту — радянський народ» (фактично йшлося про зникнення «класичних націй»), яка з’явилась в ідеологічному арсеналі КПРС у 60-ті роки (вперше думку про зникнення націй за комунізму висловив ще Ф. Енгельс у «Проекті комуністичного символу віри» [1847]), та паралельна ідея зникнення класових і соціальних відмінностей у ході просування до комунізму знайшли втілення у формулі: «спільність самосвідомості і соціальної структури».

Ця формула, зрозуміло, стосувалася передусім «нової історичної спільноти» й аж ніяк не «буржуазних» націй, хоча не можна не помітити того, що американська ідея «плавильного котла» («the melting pot») та радянська концепція «злиття націй» навдивовижу схожі між собою, хоча й виникли в суспільствах з полярно протилежними системами політичних цінностей і мали різну спрямованість.

За часів Ю. Андропова ідея «злиття» націй була «відредагована»: повна єдність народів СРСР досягається в таких сферах, як економічне, соціальне, політичне життя, тоді як етнічні та культурні відмінності залишаються.

Ось формулювання одного з офіційних радянських наукових авторитетів у галузі національного питання: «Радянський народ — це нова історична, соціальна та інтернаціональна спільнота людей, яка утворилася внаслідок соціалістичних перетворень та зближення трудящих усіх класів і верств, націй і народностей, яка має спільну батьківщину — СРСР, спільну територію, спільну, основану на громадській власності економіку, спільну за соціалістичним змістом і багатоманітну за національними особливостями культуру, національні мови та мову міжнаціонального спілкування, федеративну загальнонародну державу і спільну мету — побудову комунізму» . Якщо відсіяти з цієї формули досить громіздкий набір стандартних для кінця 70-х — початку 80-х років термінів, неважко помітити очевидні запозичення зі сталінського визначення нації, модифікованого для потреб ідеологічної кон’юнктури.

Зоя Космодемьянская
Зоя Космодемьянская

У совєтської соціоетнічної спільноти у 80-х роках випрацювалися чіткі окреслення історичної території («Мой адрес – не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз»), спільна політична і юридична культура, мораль, міфи (включно із «добрим дідусем Леніним», 28-ма панфіловцями, Зоєю Космодем'янською і «зарізяками-бандерівцями»), ідеологія, спільна історична пам'ять (Сталін – добре, Америка – погано). Створилася навіть своя мова, якою став, за визначенням російського філолога А. Новикова, «совєтський соціолект російської мови». 

Галина Вишневская
Галина Вишневская

Совєтська людина начебто має всі ознаки національного типу, якщо брати до уваги сталінське визначення нації. «Совєтські люди» - спільнота, об’єднана найперше економікою (яку московський економіст Г. Попов назвав адміністративно-командною), певною територією («От Москвы до самых окраин»), мовою (соціолектом російської), традиціями і звичаями (Галина Вишневська образно схопила це: «Їдять макарони з хлібом»), соціокультурними настановами, міфологією. Так, ще в середині 1920-х років кінорежисер Перестіані створив фільми «Червоні дияволята», де вивів повстанського отамана Нестора Махна в образі дрібного бандита, з яким легко впоралися юні герої фільму, заарештувавши його й доправивши до ЧК. І хоча фільм було створено в часи, коли спогади про діяльність Нестора Махна були живі у десятків мільйонів людей, фільм «проковтнули», і він став надзвичайно популярним.

Совєтська людина має усталену, структуровану, чітку й ефективну пояснювальну схему для всього, що існує на білому світі. Спільна міфологічна картина світу, спільне міфологічне казання про «богів» (Ленін, Сталін) та «героїв» (Ворошилов, Щорс, Жуков тощо), спільний міфологічний поділ світу на «людей» («своїх») і «не-людей» («імперіалісти», «жиди», «жидомасони», «чурки», «чучмеки», «бендери») – чи не головний чинник, який визначає життя «совєтської людини» - істоти, продукту й носія тоталітарного «міфу ХХ століття».    

Архетипним образом «совєтської людини», класичного представника «радянського народу» можна вважати колгоспника. За своїм призначенням, за соціальною роллю колгоспник – людина-функція. Звичайно, вдома та на присадибній ділянці він мав змогу вийти за межі цієї функціональності. І чи не тому, як слушно міркує Сергій Грабовський, влада постійно (аж до «боротьби з нетрудовими доходами» часів раннього Горбачова) намагалася перешкодити такому виходу, обмежуючи розміри ділянок й обкладаючи їх усе новими податками?

Бордиченко В. Начальник политотдела в колхозе
Бордиченко В. Начальник политотдела в колхозе

Одне з найбільших лих, в яке вилилося масове перетворення селянина на колгоспника – втрата спонтанної громадської активності, звички до громадського (не общинного!) життя та навичок такого життя. Колгоспний колективізм знівелював «м'яз самостійності» (М. Мамардашвілі) селян. Колгоспники, як засвідчив досвід Другої світової війни, не могли, навіть якщо хотіли, самі створити боєздатні партизанські загони: або парашутисти НКВД, або офіцери-оточенці, або партпрацівники – ось хто створював їх.

Годі дивуватися: колективізація, Голодомор, терор 1937-1938 років мали на меті сформувати колгоспника як масовий соціальний тип «ідеального виконавця» (Б. Бательгейм), готового діяти за будь-якими приписами «партії та уряду». Результатом стала як масова втеча всіх, хто зміг утекти у 1950-70-ті роки до міста, де в повітрі відчувався хоч якийсь присмак свободи, так і не менш масова атрофія відповідальності. Колгоспник не здатен на неї, ба більше – він і не хоче її. Власне, в СРСР відбувалася негативна селекція: 10% колгоспів і радгоспів станом на початок 1980-х давала 90% товарної продукції, а 90% - лише 10% продукції. 

Якщо перейти до ширших узагальнень на рівні «совка» як явища, то, звісно, однією із головних причин живучості «совка» та амбівалентності української масової свідомості (простіше кажучи, чогось на кшталт соціальної шизофренії) є збереження у певних регіонах совєтських традицій, совєтської промислової інфраструктури, совєтської символіки тощо. Практична консервація «совка» веде до ментальної консервації, навіть самовідтворення (передусім стосується молоді).

Про «совєтську людину», колгоспників та Донбас

Ба більше, вражає те, що «найлегше міфологія совєтської людини сприймає трансформації, які відбуваються від імені «богів» та «героїв» цієї ж міфології та за визначеними ритуалами. Це призвело, наприклад, до фантастичного для Маркса з Енгельсом фактичного перетворення Російської православної церкви за сталінських часів на один з державних інститутів, і надалі – на складову життєвого світу «совєтської людини» (довелося чути від одного білоруса, що він «русский, православный, коммунист»). Сприймається як само собою зрозуміле, що орган КПУ – газета «Комуніст» - виступає на захист «канонічного російського православ’я» проти «розкольника Філарета». «Совєтська людина» із задоволенням читає газети, де йдеться про західну (а то й прямо жидомасонську) змову проти світового слов’янства та православ’я. Всесвітня змова проти неї – те, що надає підґрунтя для самопошани кожної совєтської людини» (С. Грабовський, «Совєтська людина як реальність життя України»).  

Не слід скидати з рахунку й дію московської пропаганди впродовж останнього – «путінського» - дванадцятиліття, коли всі чесноти приписувалися саме совєтському періоду, а розпад СРСР офіційно трактувався як найбільша геополітична катастрофа ХХ століття. Опитування незаперечно зафіксувало пряму залежність між інтенсивністю впливу російських мас-медіа та гучністю плачу за колишнім СРСР. Якби офіційний Київ проводив бодай мінімальну ідеологічну роботу, обґрунтовуючи цінність соборності та неминучість розпаду СРСР, то й громадські настрої виявилися б істотно іншими.

Існує ще один вагомий чинник, який викликає до життя сум за совєтськими часами. Як висловився Борис Березовський, «Лукашенку вдалося зберегти все найкраще, що було зроблено в роки совєтської влади – здорове населення, дах над головою у всіх громадян. І працюючі підприємства – не всі ефективні, але працюють, і люди не божеволіють від безвиході. У цьому й полягає його заслуга. Білорусь менше за всіх пережила шок від розвалу СРСР. Немає бандитів, немає мафії, немає повсюдної фантастичної корупції, яка роз'їдає всі країни постсовєтського простору».

Звісно, бандити є, тільки вони, як і в совєтські часи, зосереджені в «компетентних органах»; і шок Білорусі від розпаду СРСР був більшим, ніж у прибалтів. Утім, кланово-олігархічний капіталізм, який ствердився в Україні, на думку багатьох західних учених, є найгіршим із усіх різновидів капіталізму – і в суто економічному, і в аспекті соціальної ефективності. Сумніви зникли: переміг такий капіталізм, соціальний вимір якого для абсолютної більшості населення куди менш привабливий за післясталінський совєтський тоталітаризм. От тому і хочеться людям «додому», в СРСР, і щоб совєтські соціальні гарантії сполучалися з незалежним статусом України…

Про «совєтську людину», колгоспників та Донбас

В територіальному зрізі Донбас є більшою мірою, ніж будь-який інший регіон України, витвором совєтської політичної практики. Саме совєтської, а не радянської, оскільки в останній містився бодай якийсь (умовно кажучи, на рівні Миколи Скрипника і Петра Шелеста, на рівні комуністичного автономізму) фермент українськості. Наслідком цього стала масова денаціоналізація краю; до притаманних усім ранньоіндустріальним спільнотам настанов на вельми специфічний вид інтернаціоналізму додався чинник потужної компартійної пропаганди.

Один із результатів цього описує львівський історик, професор Ярослав Грицак: «Я часто буваю в Донецьку, і коли мені мої друзі там розповідають, що це багатонаціональне місто, я тільки у відповідь можу повести плечима – бо я практично не чую в Донецьку іншої мови, крім російської. Це мононаціональне, мономовне місто. Це не те, що я бачу й чую в Нью-Йорку або Відні, дійсно багатонаціональних містах – де українська частина міста межує з італійською, а обидві – з китайською тощо. Там увесь час чуєш різні мови, а на англійську або німецьку мову переходять тоді, коли хочуть зрозуміти один одного. Де в Донецьку можна почути грецьку, німецьку, зрештою, де можна почути українську мову? Усі ці мови загнані в крихітне гетто сімейного й дружнього спілкування» («Парадокси національної ідентичності», «День», № 178, 2007).

NB: Чи існує принципова різниця між термінами «совєтський» та «радянський»? Очевидно, що так. На слушну думку Сергія Грабовського, вони позначають відчутно відмінні між собою феномени – бо ж, згадаймо, у грудні 1917 року більшовики України, вщент програвши вибори на Всеукраїнський з’їзд робітничих та селянських рад, пішли з цього з'їзду, переїхали з Києва до Харкова і провели там «Первый съезд советов Украины». Тому більшовицько-українська війна зими 1917 – весни 1918 років може бути названою радянсько-совєтською війною. А ще такий своєрідний знавець питання, як Лазар Каганович, по війні суворо докоряв Максиму Рильському: «Що це він пише – «Я син країни Рад»? Яких саме рад? Ради бувають різні!» Отож міжнародний термін Soviet в українській транскрипції слід вважати більш прийнятним для позначення більшовицького режиму, ніж слово «радянський». Україна стала радянською тільки 1990 року, після напівдемократичних виборів, і пробула такою до кінця 1991 року. Реально ж і радянські, і совєтські складові українського буття існують чи в активному, чи в латентному станах аж до сьогодні: "Нам усім було би значно легше, якби йшлося чи то про класичну колонію, коли колонізатор і колонізований відрізнялися б кольором шкіри, чи то про не менш класичну окуповану у ХХ столітті Совєтським Союзом державу (чи включену до нього, як країни Балтії, чи перетворену на сателіта, як Польща, Угорщина чи Болгарія). Чи про колишню метрополію поліетнічної тоталітарної держави,як-от Сербія. Але ж справді маємо те, що маємо – некласичну країну і некласичну державу у центрі Європи.

Наталя Яковенко
Наталя Яковенко

І саме ця некласичність наразі дає змогу наче й солідним науковцям стверджувати, що свого часу Україна грала ледь не провідну роль у створенні Совєтської держави, і що тоталітаризм був тут свого, місцевого «розливу». От, скажімо, доктор історичних наук Наталя Яковенко наполягає, що у формуванні СРСР, «як відомо (!!! – А. Т.), Українська Республіка відіграла чи не основну роль. Ба більш, Радянська Україна була співучасником функціонування більшовицької системи як у її позитивних (масова освіта, індустріалізація тощо), так і в злочинних проявах – репресіях, колективізації, Голодоморі. Зрештою, в Україні діяла не «советская власть», а радянська влада, яку будували «наші» - Затонський, Скрипник, Мануїльський та іже з ними».

І що тут скажеш - пані професорка чи то справді не знає, чи то вдає, наче не знає, що у творенні СРСР ніякої «основної ролі» УСРР не грала і грати не могла відповідно до реальної структури влади у більшовицькій державі – ця роль апріорі була зарезервована за політбюро ЦК РКП (б); що етнічний склад КП(б)У на той час категорично не відображав етнічний склад населення; що серед генсеків й перших секретарів ЦК КП(б)У аж до середини 1950-х не було жодного українця, а деякі перші особи (Хрущов, Мельников) узагалі не знали української мови, і так далі, і таке інше. Проте, попри величезну кількість опублікованих за останні чверть сторіччя документів (власне, і за совєтських часів для вдумливого дослідника фактажу вистачало для певних висновків), попри ґрунтовні теоретичні розвідки, невизначеність історичного й політичного статусу України у складі Російської та Совєтської імперій дається взнаки".  


Тарас Альберда


Читать полностью: http://h.ua/story/363047/#ixzz26Yv7EShG
Категорія: Мои статьи | Додав: graf (16.09.2012)
Переглядів: 274 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Хостинг від uCoz