Таке враження, що останні 10 років Україна топчеться на місці, – в той час, як світ стрімко розвивається. Ми дедалі більше відстаємо від його лідерів. Як переламати цю тенденцію?

– Як на мене, Україна ніколи не мала політики, адекватної тому, що відбувається у світі. Це вина і влади, і опозиції, і кожної людини. Кожен має нести частку відповідальності.

Сьогодні весь світ шукає відповіді на запитання: як вдихнути в економіку стимули і рецепти, за допомогою яких вона знову почне добре працювати. Зокрема, збільшувати виробництво, кількість робочих місць, доходів – і так покращувати життя. Якщо подивитися українські телевізійні новини, почитати газети – у нас усе і так прекрасно. Ще так прекрасно не було ніколи. Партія регіонів звітує – руїну подолано, і почався етап стабільності. Це мені нагадує розвинений соціалізм. На виборах та ж сама ситуація. Влада каже, яка погана опозиція. Опозиція кричить: "Дайте нам владу!" Але при цьому не каже, а що ж із цією владою робитиме. Немає відповіді на запитання: як нам пережити 2013 рік, в якому треба виплатити найбільшу кількість зов­нішніх кредитних зобов'язань? Ця сума обчислюється 5 мільярдами доларів. А в нас усього 50. Або ж як у мале та середнє підприємництво вдихнути життя? Адже великий капітал, що сьогодні формує політику влади, переймається своїми проб­лемами. Не думає, що середні підприємства банкрутують і зникають, а мале підприємництво нищиться як клас.

Це відбувається, бо владу значною мірою формують олігархи?

– Звичайно. Вся політика базується на технологіях і на виборчих піар­проектах, а фінансує їх великий капітал. За роки незалежності не створилася європейська система, де і демократії, і виборчі технології змагаються соціально значущими чи економічними ідеями. У нас ви чули коли­небудь: "Я голосуватиму за правих чи лівих?" Ні. У нас: "Я голосуватиму за Івана, Степана, Данила". В усьому ж світі знають, що праві – носії економічної політики, потрібної для виробника, а ліві – соціальної політики, потрібної для людини праці, яка продає свою робочу силу. В Україні ця тема відсутня, хоч святкуємо вже 21­шу річницю незалежності.

Чому так склалося, що більшість рейтингових політичних сил – Партія регіонів, Об'єднана опозиція, "Удар" Кличка, партія Королевської – не мають чіткої ­ідеології?

– Для того щоб партії розвивалися на ідеологічній основі, вони повинні мати прозору систему фінансової підтримки, зокрема і з боку держави. У законі про політичні партії більшості демократичних країн чітко прописується механізм фінансування партії. Через це не допускається, аби хтось купував її чи маніпулював нею під час виборчих перегонів. Тому обмежується кількість внесків чи спонсорської допомоги. Усе це дуже жорстко контролює влада. Якщо порушив, тебе або не допускають до виборів, або знімають із реєстрації.

Повернення до змішаної системи було на часі?

– Це – консервація нинішньої політики. Бо мажоритарник у Верховній Раді завжди прибивається до владної більшості. Так було 2002 року. Блок Ющенка тоді переміг за списками. Але за рахунок мажоритарників Кучма утримав свою більшість. Хоч ми набрали 24 відсотки, а вони – 11. Точно так і зараз. "Регіонам" достатньо отримати 20 відсотків по списку, решту – по мажоритарці, і таким чином знову матимуть свою більшість.

Яка виборча система була б найкращою для нинішньої України?

– Пропорційна. Єдине – там би треба було відкрити списки.

Партійне будівництво в Україні, на жаль, відбувалося за тим же принципом, як і української економіки – формувалися великі бізнес­угруповання, що не мали жодного стосунку до політичної ідеї. Лише корпоративний інтерес. Що таке, наприклад, Партія регіонів з точки зору ідеології? Це об'єднання величезного капіталу. А у світі вся партійна ­діяльність будується під потреби суспільства. Наприклад, праві партії – це економіка, ліві – соціальні потреби, зелені – захист довкілля.

Для простого українця турбота за ­довкілля зараз на якому місці?

– Десь у 6–8 відсотків – на чільному. А так українці спочатку хочуть, умовно кажучи, наїстися хліба із салом, а ще якщо і ковбаси – то це просто прекрасно. У Німеччині, коли у людини середній рівень статків, її починає хвилювати: "А що я споживаю?" Поки ж не наївся, тебе турбує почуття голоду. Нині українці на цій стадії.

У чому основна проблема теперішньої ­України?

– В усіх посткомуністичних державах до влади прийшли люди, які боролися проти комунізму, адміністративної системи. через механізм люстрації вони почали очищати владу. В Україні нічого такого не відбулося. А хто винен? Керівництво Народного руху 1991 року, яке тоді не усвідомило, що зміна влади – це не лише обрання президента нової держави. У першу чергу – це зміна політичного кольору більшості в парламенті, яка прий­має закони. У нас після проголошення незалежності без згоди пана Мороза, який тоді створив групу 239, – жоден закон не проходив. Тому їхня якість нічим не відрізнялася від попередніх рішень Верховної Ради. Мороз із 1994­го по 1998­й провів у парламенті стільки законів соціального спрямування, що вартували державі понад 130–160 мільярдів гривень на рік. А бюджет тоді мав усього 27–30 мільярдів. От звідки витоки наших сьогоднішніх проблем.

Що ще тоді пішло не так?

– Ми взяли за взірець чеську ваучерну приватизацію. Там вона тривала два роки, а далі – плати гроші й купуй до своєї ваучерної частки інше державне майно. А в нас безкош­товна ваучерна приватизація тривала вісім років, і червоні директори за безцінь отримували у свою власність колосальні майнові комплекси.

У Польщі, наприклад, була шокова терапія. Уряд сказав підприємцям: звільняємо вас від сплати податків, ставайте господарями, створюйте робочі місця, розвивайте виробництво. Так формувалася у посткомуністичних країнах ринкова економіка, створювався потужний середній клас. Хочеш шити чоботи – ший, а хочеш випікати пиріжки – печи. І тобі ніякий чиновник не повинен давати дозволи. Тому більшість робочих місць у цих країнах створює мале підприємництво, а у нас – великий капітал. Бо в Україні до 2004 року треба було людині отримати 268 дозволів, щоб створити собі робоче місце. Тому прибалти, поляки, чехи зараз у Євросоюзі, а ми на узбіччі європейського життя.

Потрібно прибрати посередника – чиновника?

– Він – від місцевої адміністрації до Кабінету Міністрів – є найбільшим гальмом і хабарником. Не встигла заробити копійку людина, а чиновник її вже оббирає.

Які зараз суми хабарів?

– Знаю, що відкати за державні закупівлі чи те, що йде з бюджету, сягають 60–70 відсотків, а в деяких напрямках доходять до 90. Чиновник тримає економіку у своєму кулаці й власній кишені.

Чи можна це виправити?

– Потрібна політична воля вищого керівництва. В українській економіці зараз жахливі деформації – 86 відсотків доходів бюджету формує великий капітал. У розвинених країнах 70 відсотків – мале і середнє підприємництво і лише 30 – великий капітал.

Такі олігархи, як Дмитро Фірташ, Рінат ­Ахметов націлені на зміну ситуації?

– Великий капітал – це півтора десятка прізвищ, які контролюють усю економічну політику країни. Саме від їхнього розуму залежить, коли наблизиться Україна до європейської економічної моделі та політики. Я з багатьма з них особисто спілкувався. Казав: шлях, яким іде Україна, б'є і по ваших інтересах, бо для великого капіталу треба політична стабільність, прогнозована на роки стратегія економічного розвитку. Наприклад, за 5–10 років можна принципово змінити якість транспортних коридорів в Україні, адже це – колосальний не задіяний виробничий потенціал. Експерти оцінюють його в 30 мільярдів доларів додаткових доходів до бюджету.

Чим живе сьогодні великий капітал? Брак бюджетних коштів, соціальна напруга, відсутність перспективної економічної політики зменшують їх конкурентоспроможність на світових ринках. А вони ж там торгують лише металом, хімічною продукцією, зерном. ­Дійшли до того, що не можуть заповнити всі робочі місця українцями, бо наш інтелектуальний потенціал утік за кордон. Тому наймають корейців, китайців. Мої аргументи всіма сприймаються дуже гарно, але коли доходить до конкретики, то починається приблизно з такого: "­Добре, ми з вами згодні, але де взяти таку політичну партію чи політичні сили, що зможуть у Верховній Раді забезпечити 226 голосів за те, що ви пропонуєте?"

Держава має забезпечити, щоб приватний капітал вчасно інвестував у модернізацію, чого не відбувається. Щоб не було монополії, яка за один день може підняти вдвічі ціни на будь­що. Наприклад, чому світові ціни на нафту падають, а в Україні вартість бензину зростає? Бо в нас монополістичний капіталізм. На початку ХХ століття у США він призвів до Великої депресії. В Україні відбувається те саме.

Як усе це змінити?

– Тільки через сприяння малому підприємництву, коли знімаються всі обмеження. П'ять років чиновник не має права до нього заходити ні на підприємство, ні в хату.

Партія регіонів обіцяла звільнити малий бізнес від податків на п'ять років.

– Ми теж 2004­го обіцяли 10 кроків назустріч людям, потім про великий прорив говорила Тимошенко. Усі обіцяють. Політика популізму, що бере витоки із совкової системи, залишилася та сама. Тому виборець і голосує за обіцянки. Ці наші дикі популісти що говорять? Ти дай мені владу і завтра в тебе буде пенсія втричі більша. Королевська он обіцяє тисячу євро.

"Наша Україна", Українська народна партія та Конгрес українських націоналістів вирішили брати участь у парламентських виборах. У чому ваша відмінність від інших політичних сил?

– Своєю ідеологічною барвою. Усі інші, кого умовно можна назвати ідеологічними, є лівоцентристськими, як "Об'єднані ліві і селяни" Ніколаєнка, або ліволіберальними – "Батьківщина" та "Фронт змін". Кличко – умовно ліберальна політична сила, а ідеологія Королевської – дорогу молодим. Ми – єдині, хто є правою силою, що базується на українській демократичній політичній історії.

Навіть, якщо подивитися на нашу ­команду персонально, то в ній здебільшого – українці.

Соціологи й політологи кажуть, що у вашої політичної сили немає шансів подолати 5­відсотковий бар'єр. За рахунок чого збираєтеся потрапити до Верховної Ради?

– Ми провели свою соціологію. Якщо в межах України, то сьогодні наш потенціал – 15 відсотків. Це ті, хто не хочуть голосувати за Об'єднану опозицію та владу, а також ті, хто не збираються іти на вибори, бо не бачать української альтернативи. Загалом, це десь 20–25 депутатів по списку. І ще можна провести 10–14 мажоритарників.

Із ким співпрацюватимете в наступному парламенті?

– Будемо підтримувати закони й рішення, що генеруватимуть українську політику й політику економічного ­націоналізму. ­Навіть разом із Чечетовим та його ­командою, якщо вона голосуватиме за політику, що створює економічну свободу малому підприємництву, позбавляє нас енергетичної залежності від Росії, розкриває ресурсний потенціал України. Бо лише тоді політика почне змінюватися на користь кожного українця. А щодо цієї формальної боротьби: ми – опозиція, тому голосуйте тільки за нас, то вчора багато опозиціонерів самі були при владі, але нової якості державної політики в Україні це не дало.

Після парламентських виборів можливий народний вибух?

– Зараз вибуховий потенціал досить низький. Поки люди не бачать альтернативи, на відміну від 1991 року чи 2004­го. Вони розчаровані практично в усіх виборчих проектах і нікому не довіряють. Але невідомо, що відбуватиметься після виборів. Може й вибухнути.

Фальсифікації можуть призвести до того, що люди вийдуть на вулицю?

– Влада так навчилася регулювати в інший спосіб волевиявлення громадян, що такої фальсифікації, як 2004 року, не буде. Подивіться, як фахово на мажоритарних округах працюють кандидати, які формально є незалежними, бізнесменами, а насправді йдуть від влади.

У першій половині 1990­х у Верховну Раду міг потрапити будь­хто з українців. ­Зараз – тільки багатії. Це нормально?

– Влада в Україні фактично купується за великі гроші. Це наслідок політичного режиму – олігократії. Усе телебачення – приватне. Що там популяризується? Що генерують Шустер та Кисельов – ненависть, протистояння українців за мовною ознакою, поляризується і те, до якої церкви ходиш чи яким героям кладеш квіти. Але це не політика, на основі якої твориться гарне життя.

На принципові зміни у владі доведеться чекати щонайменше до президентських виборів 2015 року?

– Рішення можуть прийняти й раніше. ­Наведу приклад. 1999 рік – президентські вибори. Після обрання Кучми на другий термін, я – голова фракції, йду до нього і пропоную на посаду прем'єра кандидатуру Віктора Ющенка. Мотивація – успішно провів грошову реформу, має гарне реноме у світі, а Україна наближається до ­дефолту. Інших у парламенті не бачу. ­Леонід Данилович каже: "Ніколи". Але пройшов місяць, він змінив свою позицію на 180 градусів і подав кандидатуру Ющенка. Бо йому кредитори сказали: "Ми можемо дати нові кредити лише за умови радикальної зміни урядової політики. А хто може змінити – знаємо". Назвали дві кандидатури, однією з яких був Ющенко. За півтора року його прем'єрства Україна перейшла від бартеру до ­нормальних ­грошово­фінансових стосунків, зокрема з Росією за газ, виплатила заборгованість по пенсіях та зарплатах. Після того як усе було зроблено, олігархічно­ліва комуністична більшість відправила Ющенка у відставку. Бо загроза дефолту ­минула. Точно так і зараз. Фактично все повернулося назад. Президент – цар, намісник Бога. Але наближається можливе фінансове банкрутство України, а відтак необхідність радикальної зміни політики.

Зараз усі найважливіші рішення ухвалюються в одному кабінеті – президентському. Президентсько­парламентська модель держави оптимальна для України на цьому етапі?

– У світі ефективно працюють усі форми державного правління. Україна всіх їх пройшла. Жодна з них не дала нам якісного стрибка в розвитку економіки, демократії, прав людини. Доки у владі домінуватиме тоталітарна ментальність сов­ка, ніякі закони чи форми правління не змінять якість життя в країні.

Незалежній Україні виповнився 21 рік. Якою ви бачите її через два десятиліття?

– Якщо вірити історії з Мойсеєм, то через 20 років ми станемо на шлях свого національного європейського розвитку. 40 років достатньо, щоб вийти з комуністичної пустелі.