Четвер, 25.04.2019, 14:01
Україна степова +
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мои статьи [1179]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наше опитування
Оцените мой сайт
Всього відповідей: 119
 Каталог статей
Головна » Статті » Мои статьи

Ганна Скрипник: "Русинство – спекуляція з відверто політичним контекстом"
 Для неситого ока Україна, як кажуть, «мільйон терзань». Наш благословенний край подумки і вголос хотіли б розкроїти вороги внутрішні та зовнішні на федерації, автономії, регіони, зони… Найостанніша така спроба походить із Закарпаття. Тут облрада вирішила надати місцевим жителям-українцям юридичний статус нібито окремої національності чи етноменшини – «русин».

Власне політичний русинський рух вигулькує тут час від часу залежно від обставин, які складаються в Україні. Очевидно, теперішні сприятливі для його розгортання. Цю ситуацію коментує директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського Національної академії наук України, академік Ганна Скрипник.

– Які причини активізації русинства, хто його підтримує?

– Росія, Угорщина, найбільше Словаччина. Їй краще мати таке населення в складі своєї держави, яке б ідентифікувало себе інакше, ніж українці. Там робиться все, щоб знівелювати навіть думку про свою спільність із українцями.

– Власне, що дало поштовх до виникнення русинства?

– Ще в Київську добу паралельно з назвою «Русь», «руський, русини» вживалися терміни «Україна», «Украйна». Вони означали трансформовану назву «анти». М. Грушевський стверджував, що саме анти були першопредками українців. Але, починаючи з ХVІІ століття, держава, яка раніше іменувалася «Московское царство, княжество», почала офіційно себе називати «Российское государство». Поступово створилася двозначна ситуація, коли жителі південних українських земель і Московщини стали руськими. Фактично створювалася загроза самій етнічності українства. Але на той час ми вже мали ознаки державних політичних сил – козацьку еліту, старшину, яка була освічена, побувала в багатьох європейських країнах, налагоджуючи з ними дипломатичні зв'язки. Вона почала свідомо протиставляти назві «россияне, русские» означення «козаки», щоб не ототожнювати московитів із українцями. Тобто термін «козаки» означав не тільки певну соціальну верству, а й етнонім. І тому не випадково «козацький народ, козацька нація» є назвами, широко вживаними в ХVІІ- ХVІІІ століттях у різних європейських дипломатичних службах, наукових джерелах тощо. І дедалі частіше козацька старшина починає також використовувати альтернативні назви «Україна, Украйна».

– Тобто виник прецедент запозичення Московщиною назви нашого народу.

– У культурі різних народів зустрічаються такі факти. Вони відображають історичні етапи їхнього розвитку через певні внутрішні та зовнішні політичні причини. Але сутність нашого українського народу не змінювалася, це підтверджують археологи, історики, мовознавці, етнологи. Це одна й та сама культура, населення на цих територіях було стале. Є спогади історика з діаспори Миколи Чубатого, в яких наводиться цікавий факт. На одному з міжнародних конгресів виступав російський академік Б. Рибаков, який заперечував походження українців від антів, бо в радянській історіографії таке ототожнення заборонялося і вважалося «проявом українського буржуазного націоналізму». М. Чубатий у своєму виступі опонував російському історикові. По закінченні пленарного засідання Рибаков підійшов до Чубатого і сказав: «Вы абсолютно правы, анты – действительно предки украинцев. Но вы же понимаете, я не могу это объявить». Потрапивши під владу Угорщини, Австро-Угорщини, Чехословаччини місцевий люд Закарпаття, білі горвати, зберегли свою ідентичність, свій давній етнонім «руський, русин, рутенець» (це латиномовна транскрипція). Всі відомі закарпатські дослідники ХVІІІ-ХХ століть (етнологи теж) стверджують, що культура Закарпаття є діалектним регіональним різновидом загальноукраїнської культури. Однак треба зазначити, що мав місце факт, який спричинився до деякої термінологічної плутанини саме на території Закарпаття. Тут, як і в Східній Галичині, свого часу було дуже поширене москвофільство. Це пов'язано з полонізаційним тиском на українців. І щоб себе зберегти, дистанціюватися від мадярів, місцеве населення трималося за давню самоназву «руський, русин». Але на той час, у 40-і роки ХІХ століття, Росія як держава набуває потуги, стає відомою в світі. І для необізнаних та непоінформованих галичан і закарпатців назва «Русское православное государство» стала співзвучним із терміном «руський». Люди почали вбачати в цьому споріднені свої корені, свій порятунок від асиміляційного тиску з боку мадяр, чехів, поляків. Певна частина української інтелігенції піддалася москвофільським впливам. На Закарпатті цей рух очолив письменник і педагог Олександр Духнович. Москвофіли стверджували, що Закарпаття – то частка «великороссийского» народу. Росія сповна використала ці тенденції, засилала часто на Закарпаття своїх емісарів, серед яких був історик М. Погодін.

– Відомо, що Росія дуже потужно підтримувала фінансами москвофільський рух.

– Кошти вливала чималі, які йшли, зокрема, на російську періодику на Закарпаття, місцевому населенню нав'язували певні стереотипи сприйняття власної ідентичності. Це оглуплення спричинилося до того, що інтелігенція, надто священики, дуже активно підтримували москвофільську течію. Але починаючи з 60-70-х років ХІХ століття виникає народницький рух, який пропагує ідею спорідненості населення Закарпаття та Галичини з українством. З'являються твори Т. Шевченка, І. Франка, «повіяло іншим духом». Молодь брала участь у різних аматорських гуртках «Просвіти», відкривалися читальні, пробуджується зацікавлення українським фольклором, народними строями.

– Але на Закарпатті це не так відчутно було.

– Меншою мірою, бо інтелігенція була надзвичайно слабкою, там тривалий час відчувалися сильні асиміляційні тиски з боку сусідніх держав. Серед іншого, зважмо й на певну географічну ізольованість: Закарпаття було відмежоване від України гірським хребтом. Саме в ХІХ столітті М. Драгоманов, І. Франко, В. Гнатюк, Х. Вовк зрозуміли, що закарпатська гілка українства відрізана, що її можна втратити. Науковці організовують фольклорні експедиції, вивчають говірки, публікують дослідження. Цікаво те, що навіть польські вчені в ті часи стверджували: русини – це є українці, а їхня мова є діалектом саме української говірки. Українська інтелігенція Галичини і Закарпаття починає поступово усвідомлювати своє національне коріння. І не випадково в 20-30-ті роки ХХ століття напротивагу москвофільству з'являється етнографічне товариство карпатських українців. Воно в своїх відозвах до місцевого населення пояснювало, що Закарпаття – частина України, що за горами живуть наші брати. З'являються граматики, в словах яких покладено фонетичні особливості української мови. Отож усе більше утверджується спорідненість із Великою Україною. Закарпатці засвідчили своє бажання жити в єдиній соборній Україні у державотворчих змаганнях у 1918-1919 роках та в 1939 році, героїчно відстоюючи Карпатську Україну.

– За радянських часів про русинський рух не було чутно ні на Закарпатті, ні, зокрема, в Словаччині.

– У Словаччині склалася така ситуація: раніше там українці і словаки входили до складу Чехословаччини. Обидва народи були національною меншиною. Але з проголошенням незалежності Словаччини в її складі існує утворення із власною етнічною територією, історичною традицією, пам'яттю – українське населення. Тепер словацьким політикам зовсім не до смаку стало проводити таку ж політику, як це було за чеської влади. Вона дозволяла ідентифікувати себе русинам із українством. Словаччина тепер зацікавлена в цілісності своєї держави, в тому числі шляхом асиміляції національних меншин, що живуть на пограниччі і можуть стати деструктивним елементом. Якщо Україна, утверджуючись, стане потужною європейською державою, то можуть виникнути сепаратистські настрої, словацькі українці тяжітимуть до своєї історичної батьківщини.

Науковець Олекса Мишанич свого часу аналізував витоки політичного русинства на Закарпатті, звідки він сам був родом, і встановив, що цей рух має зв'язки з іноземними розвідками. Нині Словаччина найбільш зацікавлена в нівеляції і знищенні етнічної самоідентичності українців-русинів Пряшівщини. Вона засилає на Закарпаття своїх «глашатаїв», де живуть родини, споріднені з пряшівцями. Людей агітують зрікатися українства, визнати, що русини – це четверта східно-слов'янська нація.

– Ідеологом русинства є такий собі Магочі, розкажіть про нього, докладніше.

– Батьки Магочі родом із Закарпаття. Він сам вивчився на професора за гроші української діаспори, живе в Америці. Про таких як він можна сказати ось що: коли є держава, то престижно належати до титульної нації. І якщо в складі цієї країни є недержавні етнічні спільноти, то вони, особливо маргінальні прошарки, зрікаються свого народу. Магочі наполовину мадяр, наполовину українець, очевидно, мадярська кров озивається в ньому. Угорщина мала державність, на відміну від України, яка її втратила, тому це вплинуло на ідентичність і національне самовизначення тих русинів, які живуть нині в Словаччині. Там надзвичайно інтенсивно відбувається словакизація русинів. Уряд багато робить, щоб їх дистанціювати від України, дозволив кодифікувати русинську мову, русинські підручники.

– Але ж русинської мови нема, це якесь «язичіє».

– Дайте лишень гроші і можна штучно все створити з нуля. В Словаччині перейменовано українські школи, кафедри, театри на русинські, музей української культури у Свиднику став уже русинським. Таким чином стирається пам'ять, особливо у молоді, про українське походження. Але цього мало, словацька влада намагається експортувати русинство до Закарпаття: спонсорують проведення спільних міжнародних конференцій на русинську тематику, присилають своїх лекторів, адептів, які з політичного погляду обґрунтовують русинство.

З боку ж української держави спостерігається цілковита бездіяльність. Свого часу Кучма вітав населення Закарпаття, поділяючи його на українців і русинів, тобто окрему націю. Зазначу, що на 90-ті роки припадає особливий розгул політичного русинського руху. Тоді навіть оголосили про утворення окремої автономії Подкарпатської Русі як держави. Після такої тривожної ситуації трохи активізувалася закарпатська «Просвіта». Науковці нашого Інституту проводили там конференції, зустрічалися з людьми, пояснювали, що криється за справжніми намірами ідеологів русинства. Але ця справа з боку нашої держави не підтримувалася. Поза тим, склалося враження, що в Києві у Верховній Раді, в уряді є надзвичайно потужне русинське лобі.
Перед переписом населення 2001 року треба було складати реєстраційні листи, вказувати національність – це прерогатива академічних інститутів, так роблять у світі. Науковці мають наробки, обґрунтування стосовно тих реалій, які є в Україні: хто є етносом, тобто народом, хто етнічною чи національною меншиною – це різні категорії. На жаль, ці терміни часто політики у Верховній Раді використовують довільно, не розуміючи їхнього значення, бо там немає фахівців. І хоча ми намагаємося їм це пояснити, але вони не зацікавлені в цьому. Тоді чинився шалений тиск на наш інститут і особисто на мене: нас звинувачували у намаганні зліквідувати цілу окрему націю на початку ХХ століття. Ми спростовували такі закиди.
І ось виникла така ситуація: перед самим затвердженням цих списків голова Комітету з прав людини Геннадій Удовенко скликає нараду. О. Мишанич тоді відмовився іти на це зібрання. Він казав мені: «Я знаю уподобання Удовенка, він буде підігрувати русинам, я вже не раз з ним мав розмову». На це засідання ми пішли з паном Німчуком, член-кореспондентом НАНУ, відомим етнодемографом. На зустріч приїхало 15 представників Закарпатської облради. Була очевидна попередня домовленість із Геннадієм Йосиповичем проводити таку лінію, начебто русини – окрема національність. Мене це просто шокувало! Ми з паном Німчуком намагалися переконати цю аудиторію в протилежному. Нам вдалося переламати ситуацію. А в переписних реєстраційних листах ми свідомо допустили такий компроміс: пояснили, що в складі кожного народу існують етнічні підгрупи, в Україні до них належать бойки, лемки, гуцули, литвини, поліщуки. До складу тієї підгрупи, що живе в Закарпатті і називає себе русинами, входять гуцули, бойки, лемки. Кожна з них – представники українства зі своїми діалектичними особливостями. Українська держава повинна бути зацікавлена в консолідації своєї спільноти, тим більше тієї частини, яка є етнічним відгалуженням корінного домінуючого епосу.

– Важко уявити, що, приміром, Польща чи Росія дозволила б створити у складі корінної нації ще якусь іншу. В Україні, виходить, це можливо.

– Більше того, за часів Кучми знайшлися політичні сили, дуже зацікавлені, щоб на Закарпатті з'явився якийсь окремий малий, невизначений народ.

– Ви маєте на увазі есдеків на чолі із Медведчуком?

– Так. Чому їм це було вигідно? Бо тут значні ресурси, можна створити вільну зону чи окрему республіку з маленьким князьком. І тоді поділяй та владарюй!

– Є відомості, що на початку 90-х років русинів налічувалося 40 осіб, а тепер 10 тисяч. Звідки такі дані?

– Це показав перепис 2001 року. Якщо загальна чисельність населення Закарпаття становить один мільйон 260 тисяч, то 10 тисяч – це 0,8 відсотка. І це при тому, що під час цього перепису були фальсифікації, підкуповували попів, які закликали парафіян: «Підписуйся русином, тобі буде краще, ми будемо мати окремий край. Нас спонсоруватиме Європа!»

Якби Україна була заможною державою, то місцева людність не приставала б на такі обіцянки. Тепер знову активізувалося політичне русинство, есдеки мають там власність. А нині основним чинником політичного буття є капітал. Тому, хто володіє ресурсом, належатиме майбутнє держави.

– Очевидно, зацікавлена в політичному русинстві й Росія.

– Звичайно, вона не хоче, щоб в Україні була стабільність: тоді легше маніпулювати свідомістю людей, які живуть на прикордонні. За часів СРСР російські етнологи разом із нами вивчали закарпатський край і стверджували, що тамтешні жителі – єдина, монолітна українська спільнота з діалектним регіональним відгалуженням українства. Коли ж тепер представники закарпатського русинства звернулися за експертним висновком до російських учених, то директор Інституту етнології та антропології пан Тішков відповів, що русини – це різновид російської етнічної спільноти, крайня на заході гілка росіян. Отож бачимо, що це спекуляція, яка має відверто політичний контекст, а не наукове підґрунтя.

Тепер украй потрібна державна політика щодо культурно-політичного протекціонізму не тільки українців Пряшева, а й Росії, Берестейщини, Пінщини в Білорусі тощо.



Ольга Мельник, "Українська газета"



Категорія: Мои статьи | Додав: graf (20.04.2009)
Переглядів: 408 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2019
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Хостинг від uCoz